«Родинні історії війни». Памятаємо. Перемагаємо!
Доля моєї родини у Другій світовій війні.
Оповідач:Марющенко Катерина Петрівна
Моя двоюрідна бабуся-Кириленко Єфросинія Василівна була примусово вивезена на роботи до Німеччини. Під час ув’язнення познайомилася з юнаком-вірменином Суреном. У них народилася донечка Катерина,але війна розвела їхні долі. Після війни сім’я з Вірменії завітала до Харкова, щоб налагодити родинні зв’язки та засвідчити повагу жінці-українці,яка підтримала їхнього батька у жорстоку воєнну годину. Вічна пам’ять!
«Родинні історії війни». Памятаємо. Перемагаємо!
Доля моєї родини у Другій світовій війні.
Оповідач: Марющенко Катерина Петрівна
Моя рідна бабуся Кириленко Галина Василівна, солдатська вдова. Чоловік – Минка Іван,загинув у період 1942-1943 р.р..Місце загибелі-невідомо. Під час війни, разом з двома дітьми, жили в землянці.За її спогадами ,один фашистський солдат часто плакав,показуючи фото своїх 3-ьох дітей і говорив”Ніхтвойна!” Інколи пригощав дітей галетами(печивом).Селяни дуже боялися солдат-есесівців,коли вони ввійшли в село-навіть собаки не гавкали…Відступаючи,фашисти спалили батьківський будинок. Родина ховалася у рівчаку і дивилася на” феєрверксмерті” – палало все село… Після війни вдови збиралися разом,згадували,зітхали і завжди говорили пошепки…Вічна пам’ять!
«Родинні історії війни». Памятаємо. Перемагаємо!
Доля моєї родини у Другій світовій війні.
Оповідач:Марющенко Катерина Петрівна
Моя двоюрідна бабуся – Кириленко Олександра Василівна,солдатська вдова. Чоловік -Пасмор Яків Артемович. Був веселим «бойовим» хлопцем,грав на баяні. Добиваючись прихильності Шурочки,не дозволяв іншим кавалерам навіть наближатися до коханої!Яків працював на заводі «Серп і молот» в м.Харків. Коли розпочалася війна його, з декількома іншими працівниками , залишили на заводі. Під час окупації Харкова поїхав провідати рідних ус. Мартове. Через короткий термін прийшли фашистські війська. Коли фашисти відступалиЯків,разом з братом, приєдналися до бійців Радянської Армії. Відбулася велика битва у в яру біля Рогані – «місиво» було неймовірне!Там (за словами товариша)Яків отримав поранення в голову. Подальша доля-невідома. Бабуся , щоб вижити,ходила за 50 км. пішки до Харкова – щось міняти на продукти,і так-майже щодня!Виростила доньку,а сама після війни працювала довгий час на тому ж заводі «Серп і молот» в кузнецькому цеху. Говорила, що чоловіки «здавалися» від тяжкої праці,а вона йшла ще й у 3-тю зміну. Жили у фанерному бараці № 11 на 60 людей, але всі, хто пережив війну вміли цінувати життя – жартували,підбадьорювали одне одного, вигадували різні гумористичні розваги. У 1950 році родина надіслала запит до Москви, відповідь-Пасмор Я.А. пропав без вісті. Олександра Василівна померла у досить поважному віці, заміж більше не виходила. Всю свою нерозтрачену любов віддавала онукам. Вічна пам’ять!
